Він називав Едмунда та Люсі їхніми величностями, бо колись, задовго до його власного часу, вони, разом із Пітером та Сьюзан, були королями та королевами Нарнії. Нарнійський час плине інакше, ніж наш. Провівши у Нарнії сто років, ви повернетесь до нашого світу в ту ж годину того ж дня, коли покинули його. А тоді, опинившись у Нарнії, через тиждень у нас виявите, що там минула тисяча років — або лише день, або жодної миті. Доки не потрапите — не довідаєтесь. Ось чому, коли діти Певенсі вдруге повернулися до Нарнії, для нарнійців це було так, наче до Британії повернувся король Артур (кажуть, колись так воно й станеться. А я б додав: чим швидше, тим краще).

Повернувся Райнельф, несучи флягу з паруючим вином та чотири срібних келихи. Це було саме те, що треба: щойно Люсі та Едмунд зробили по ковтку, як до самісіньких пальців на ногах відчули тепло. А Юстас кривився, сичав і плювався, його знову знудило і він розревівся і запитав, чи немає тут вітамінізовано-енергетичної їжі «Вгодованець» і чи не можна б розвести її дистильованою водою, і що так чи інак, а він наполягає, аби його висадили на суходіл на найближчій станції.

— Чудового супутника привів ти нам, брате, — реготнувши, прошепотів Едмундові Каспіян. Та не встиг додати нічого більше — Юстас вибухнув знову.

— Ой! Фу! Що це в біса таке? Заберіть геть, ну й гидота.

Цього разу його здивування частково можна було зрозуміти. З каюти на кормі вийшов і рушив до товариства дехто надзвичайно цікавий. Ви назвали б його — і цілком справедливо — мишею. Та миша ця стояла на задніх лапах і мала більше як півметра зросту. Її голову оперізувала тонка золота стрічка, зав’язана під одним вухом і поверх іншого, притримуючи довге перо малинового кольору. (А оскільки хутро миші було темним, майже чорним, ефект, справді кидався в очі). Ліва лапа звірятка спочивала на руків’ї меча завдовжки майже з його хвіст. Чітко крокуючи хиткою палубою, звір бездоганно втримував рівновагу, а манери його вражали вишуканістю.