— Що?

— Відповідайте! Так чи ні?

— Так, дуже люблю, якщо… якщо, звичайно…

— Тоді ви знаєте, що таке морський вузол?

— Так, але…

– Єдине, що змушує мене сумніватись у вашій вині, це надто велика кількість доказів проти вас, — уголос подумав Девітт. — Але час повідомити поліцію.

Обидва пішли до телефону. Девітт набрав потрібний номер. Обізвався заспаний жіночий голос. Трубку взяла дружина інспектора О'Брайна. На Девіттове запитання, чи може він поговорити з її чоловіком, відповіла, що його викликали до Чезвіка, але вона спробує з ним зв'язатися. Девітт поклав трубку і наказав Еррісові йти за ним. Прийшли у кімнату Ерріса. Під матрацом справді лежав пістолет. В обоймі не вистачало одного патрона, дуло почорніло від пороху.

— Ви можете це пояснити? — спитав Девітт.

— Я випробував зброю. Але якщо ви не вірите, то мені, зрештою, однаково, — промовив Ерріс.

— Якщо випадково знайдеться ще один труп і в ньому сидітиме куля такого ж калібру, я віддам вас у руки закону, незважаючи на те, що ви гідна співчуття людина!

— Ви, певно, маєте себе за великого розумника! — Ерріс презирливо скривився. — Можливо, хтось і лежить закопаний з такою кулею в тілі. Але як ви доведете, що саме я вбивця? Хіба не могли викрасти мій пістолет?

Девітт глянув на аркуші, розкидані по підлозі:

— Що ви там понаписували?

— Пусте! Своєрідна хроніка… тутешнього життя. Що ірландці роблять удень і вночі, про що думають, мріють… Та ще кілька віршів…

Ерріс сів на ліжко, схилив голову на руки, заплющив очі. Внизу все ще було тихо. Девітт підняв один з аркушів і прочитав:

«І сліпий боцман мріє: небо ясне, таке прозоро-ясне, що навіть удень при сліпучому сонці мерехтять зорі. І він вірить: липка кров знову стане бистрою, мов джерельна вода, і червоною, як смородинове вино, зашумує, задзюрчить по його венах, і він знов стане молодий і вродливий; гарна королівська донька усміхнеться до нього… Отак мріє він, шамкаючи беззубим ротом, не розуміючи, що людина — купка зоряного пилу, обтягнута чудовою оксамитною шкірою богів…»