— Чому ви так думаєте?

— Цією склянкою я користувався кілька днів тому. Спершу в ній була гірчиця. До того ж усі знають, що Енн іноді мерзла у своїй кімнаті й приходила до мене погрітися.

Девітт пильно вдивлявся у дзеркало туалетного столика. Тут щось не так. Але що? Він ще раз пробіг очима по листівках з кінозірками. Нарешті знайшов! Серед стандартних усміхнених кінокумирів на блискучому папері було фото такого ж розміру, але на матовому. З нього дивився молодик років двадцяти, явно не схожий на кінозірку. Молодик мав грубувате, але симпатичне обличчя.

— Бандит, який після вбивства покладе вінок на могилу своєї жертви, а потім висякається на неї, — зауважив з ненавистю Ерріс.

— Ви його знаєте? Хто він?

— Жених.

— Жених?

— Брак чоловіків теж одна з ірландських хвороб, — пояснив Ерріс. — Хто тільки може, тікає з нашого зачуханого острова. Один парубок на кілька дівчат…

— Він упадав біля Енн?

— Раніше, перш ніж став залицятись до Лайн. Тепер цей Фінніген прилип до Гайлен… Для неї й троянди.

— Що ви знаєте про сестер? Розкажіть докладніше.

— Чого це раптом я повинен вам про них розповідати?

— Ви скажете мені все, — з притиском мовив Девітт. — Чи хочете, щоб підозра впала на вас? Ви були близькі з Енн. Фінніген вас відтер. Ви напилися — на склянці є відбитки ваших пальців — і хотіли помститися! Ви змусили Енн — можливо, навіть погрожуючи зброєю, — написати прощального листа, проковтнути кілька таблеток снотворного, бо пляшечка наполовину порожня, і коли вона міцно заснула, повісили її.

— Дурниці! — силувано посміхнувся Ерріс. — А між іншим, у мене під матрацом таки лежить пістолет. Я хотів з його допомогою погасити вогонь своєї власної душі.

— Ви любите прогулянки на парусному човні?