— Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, — мовила вона тихо. — У неї не було ворогів.

— Чия це перлина? — Девітт підніс камінець до її очей. — Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, — то чорна, то червона! Чия вона?

— Не знаю, — відповіла Лайн після хвилинного роздуму. — Де ви її взяли?

Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.

— Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?

Лайн не розтулила уст. Девітт, який сидів спиною до дверей, обернувся.

Незважаючи на свою огрядність, інспектор О'Брайн майже нечутно зайшов до приміщення.

Вгодований інспектор, здавалося, над усе в житті цінував спокій. Він був байдужий і до більшої зарплати, і до просування по службі. Кохався у бджільництві, збирав марки, здобувши в усіх кілдарських філателістів репутацію небезпечного хитруна. Любив попоїсти і випити. Начальство любило його за те, що інспектор ніколи не потикався із складними проблемами. Контрабандисти — за те, що він волів дивитися на них крізь пальці. О'Брайн не мав у маленькому містечку жодного ворога.

Вислухавши Девітта, О'Брайн подався до кімнати Енн. Лагідно торкнувшись руки небіжчиці, перекреслив здогади Девітта:

— Ай-яй-яй! Хто б міг чекати цього від Енн! Така гарна, життєрадісна дівчина! І раптом викинула такого коника! Та ще й у святу неділю! Бідна дитина! Нумо, містере Девітт, знімемо бідолаху, і я покличу нашого священика. Ми йому скажемо, — ну, що ми скажемо? — що бідна дівчина впала з драбини і вбилася.

Девітт промовчав. Енн поклали на ліжко, накрили простирадлом.

— Чудові троянди! — О'Брайн підійшов до столу і понюхав букет. — Яка пишнота!

Лайн стояла біля ліжка і порожнім поглядом дивилася на простирадло. Лише тремтіння уст виказувало її хвилювання. Почувши про троянди, вона збентежилась, підійшла до інспектора і раптом скрикнула: