— Ці троянди я поклала у четвер на батькову могилу! Я їх сама зв'язала цією голубою ниткою.

«Старий О’Гвінн, видно, недаремно вкрав саме цей букет — за цим щось приховується», — подумав Девітт.

Інспектор хотів поставити кілька запитань Еррісу. Але двері його кімнати були замкнені.

Між ріденькими бровами О'Брайна з'явилося кілька зморщок.

— Хлопець спить, напевно? Ай-яй-яй! Щоб отак надудлитись! Це вже занадто. А втім, чому б йому не пити? Чи не почуває він себе щасливішим за того, хто все життя цідить саму воду?!

Виголосивши таке глибокодумне міркування, він хотів був піти геть. Проте Девітт постукав у двері. Мертва тиша!

— А чи не пішов хлопчисько погуляти? — спитав О'Брайн.

Коли вони повернулися до пивного залу, інспектор сів на стілець, шумно зітхнув і закурив сигарету.

— Час складати протокол! Правда, перед цим непогано було б випити кави. Кава діє благотворно. Надто після такої історії. Ай-яй-яй! Тільки коли станеться щось страшне, починаєш цінувати життя — запашну сигару, смак віскі, партію в покер. Невже це зробив Ерріс? — запитання прозвучало несподівано.

З першого погляду інспектор викликав у Девітта антипатію. Особливо неприємний був його зовсім недоречний оптимізм. Рот О'Брайна, облямований щетинистою бородою і вусами, був дуже малий, і коли інспектор випинав губи, то ставав схожий на свиню. Водяві очиці посилювали цю схожість.

— Це міг зробити кожен, хто добре орієнтується в лабіринтах будинку, — відповів Девітт. — Ерріс, Лайн або ж отой Фінніген.

— Ви й про Фіннігена знаєте? Похвально, похвально… — лопотів О'Брайн. — Взагалі я про вас чув. Один з моїх дублінських колег відпочиває в Кілдарі, він дещо про вас розповідав. А щодо Фіннігена, то він загалом не такий уже й поганий хлопець.