Підійшовши зовсім близько, дідок зупинився, і Девітт привітався до нього.

— Знову голос з того світу, — промовив збентежено старий, не помічаючи незнайомця, що стояв у затінку. Чарчина, либонь, добре затуманила його зір.

Потім він плюнув і забурмотів:

— Ну, піду-таки до лікаря! Бо це не діло! Така робота у могилу зажене!..

Девітт вийшов із затінку і спитав, чи мешкає хто у готелі.

— Пхе! — вигукнув старий, умить схаменувшись. — Звідки мені знати? Це ж розбійницьке кубло! Я вночі до нього навіть підходити боюся і вам не раджу туди потикатись.

Дідок хапливо приклався до пляшки, але ні краплини віскі в ній більше не було. Тоді він гірко мовив сам до себе:

— Порожня, мов череп покійного Сіда: земля йому пером, негідникові. Як люди виставляють таке на свої комоди, не розумію… зовсім не розумію…

— Світ повен незрозумілих речей, — серйозно зауважив Девітт. — Ви тутешній гробар, приятелю?

— Звідки ви знаєте?

— Я бачив, як ви вийшли з цвинтаря, — пояснив Девітт. — Окрім того, любов до сумовитих пісень, до троянд, поцуплених з могил. Вгадати не так уже й важко. Кому ж, цікаво, призначений цей прекрасний букет?

— Якщо ви гадаєте, що я, О’Гвінн, обкрадаю могили, то помиляєтесь, добродію. — Старий погрозливо випнув підборіддя. — Букет — моя особиста справа. Нічого поганого тут немає. І взагалі, задля чого в'янути на цвинтарі десятьом шилінгам, коли їх можна перетворити на три у власній кишені. То вам ніхто не відчиняє? Нічого дивного, добродію! Скрогг — помилуй господи і цього негідника! — швидше відкрив би віко своєї домовини, аніж двері свого готелю. Перед вами, пане, важка загадка.

— Безперечно. А ви, бачу, досвідчена, бувала людина. — Девітт витяг з кишені пляшку. — Отже, Скрогг був такий шахрай, що його не очистила навіть остання сповідь?

— Він мав мене за ніщо, — очі старого прикипіли до пляшки. — Та не лише за це смажитиметься він у пеклі… Тепер вони, бачте, ремонтують будинок… Ще б пак: свіжа фарба пахне куди приємніше від ладану… Не вірите? Тоді хай вам розкажуть про Кессея — помилуй, господи, і цього шельму! — що зарубав свою дружину сокирою. Тут не зарадили ні меси, ані свята мати божа. І тільки коли пофарбували підлогу, зникли рипіння дощок і шепіт.