— А що, у Скроггів теж хтось раптово помер? — Девітт нарешті простяг старому пляшку.

— Атож, — звівши дух після затяжного ковтка, промовив дідок. — Кажуть, хазяїна печінка доконала. Що ж, можливо! Та щось не віриться… Світ повен загадок!

Та коли Девітт почав розпитувати, що сталося в домі померлого Скрогга, — адже саме задля цього він, працівник відомої юридичної контори в Дубліні, й прибув у Кілдар, — як О’Гвіннові закортіло додому.

— Раджу вам, добродію, не марнувати часу: Скрогг лежить під землею, а поночі в готелі дверима не миші грюкають…

Він хотів ще щось сказати, але так і застиг, роззявивши рота: з будинку раптом почулась органна музика. Водночас в одному з вікон спалахнуло світло.

— Там, напевне, дідько виграє! — шепотів О’Гвінн, хрестячись.

Освітлене вікно відчинилося, з нього виглянула молода жінка і невдоволеним сонним голосом спитала:

— Хто там? Хіба не видно — будинок на ремонті!

— Це найстарша, — Енн! — пробурмотів старий, відступивши у затінок.

Девітт привітався до господині, розповів, що він у містечку проїздом, і спитав, чи не можна переночувати у «Блідому місяці». По короткій паузі Енн поцікавилась, хто він.

— Я журналіст, — збрехав Девітт, — повертаюся з невдалого весілля: наречена в останню мить втекла з іншим.

— Нічого не вдієш, доведеться впустити! — Вікно зачинилося. З тіні виринула голова старого гробаря.

— Ну й ну! Весіллячко вам випало пречудове! Але й тут начувайтеся…

Старий явно не бажав зустрітися з Енн і прагнув якнайшвидше забратися геть.

Збагнувши це, Девітт притримав О’Гвінна за плече, вихопив з його рук букет і замість нього поклав у долоню старого п'ятишилінгову монету. О’Гвінн так поспішав, що навіть забув біля тумби свою торбу. Вона була зав'язана шнуром, щось округле, схоже на футбольний м'яч, розпирало паперові стінки. Девітт хотів покликати старого, аж тут у дверях з'явилася Енн.