— Ви сказали, Лайн, — перебив Девітт інспектора, — що прибули з Дубліна ранковим поїздом. Де ваш квиток?

— А це вас не обходить!

— Слухайте, — тон Девітта став суворим і твердим, — якщо ви й далі будете гратись у кота-мишки, то можете легко опинитися в Дублінській жіночій в'язниці. А там розмовляють зовсім інакше! Отже, де квиток?

— Дядечкові О'Брайну ти можеш показати отой маленький шматочок картону?

— Цього вона зробити не може, — сказав Девітт. — Бо не сьогодні приїхала сюди, а ще вчора ввечері. Я довідався в залізничній квитковій касі.g.

— Ай-яй-яй! Це мені зовсім не подобається, люба дівчинко. Де ж усе-таки ти була вчора вночі? Чи маєш те, що зветься алібі?

— На бога, дайте мені спокій!

Плямкаючи і цмокаючи, О'Брайн з насолодою допив каву, підвівся, взяв свій капелюх і, тамуючи зітхання, сказав:

— Таким робом, я бачу, ми не просунемось ні на крок уперед. Але незабаром обід, а дружина не любить, коли я порушую режим харчування. Та й зголоднів я. Отже, бувайте…

Біля дверей він обернувся:

— Не виливай кави, Лайн, отої, що так зашкодила мені. Я пошлю її нашому лікареві Орпену, він зробить аналіз, а Фаркварт потурбується про відбитки пальців і все інше. Побачимо, що вони покажуть. Я звелю також розшукати Ерріса. А тим часом на все добре, дівчинко! Ви, цербере, не дивіться на неї так злісно. Бачите, як вона страждає…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

О'Брайн вийшов, і Лайн сіла на стілець.

— Як же це пояснити? — спитала вона Девітта злякано. — Невже хтось встиг принести отруту в кухню, поки мене тут не було? Тоді він і досі тут.

— А що, як він був тут, і хтось із нас трьох (ми ж обшукували кімнати не разом) бачив його, але нічого не сказав… — міркував Девітт уголос.

— Гадаєте, О'Брайн замовчує щось?

— Цілком можливо.