Девітт усміхнувся:

— Теж ні.

— Мені це, відверто кажучи, не подобається! — Інспектор скрушно похитав головою. — Хіба це життя?

— Я не маю права гаяти час.

— Розумію, розумію. Осколок, — співчутливо пробурмотів О'Брайн.

Він підвівся, дістав з полиці пляшку, налив чарчину і вихилив одним духом.

— Чи зможемо ми розібратися в тому, що діється в цьому домі? — спитав Девітт. — Ясно одне: злочинець, хоч хто б він був і з якою метою вбив Енн, на цьому не зупиниться. Проте навряд чи отрута в каві була така міцна, щоб убити людину. Злочинець прагне чогось іншого! Але чого саме?

— А мені здається, що це була грунтовно продумана спроба здихатись мене.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що… Ну, припустимо, хтось такий, хто добре мене знає, боїться мене. Боїться, бо підозрює, що я збагну його задуми… Припустимо навіть, що це Лайн.

— Чому саме вона?

— А чому ні? Адже тут є Фінніген, котрому всі три сестрички не тільки люб'язно усміхалися… — інспектор урвав мову, побачивши Лайн, що повернулася з кухні. Вона тримала в руках тацю з кавником, чашками і цукром.

— Цього разу можете бути спокійні, — з ледь помітним усміхом сказала Лайн. — Я сама покуштувала. А твоя підозра, дядечку О'Брайн, просто ідіотизм!

— Ти підслуховувала?

— А що ж ти думав! Не пропустила жодного слова з вашої розмови. Тільки все, що ти тут плів, нісенітниця, та й годі!

— Ви, мабуть, дивуєтесь, Девітте, чому я не піддаю цю малу справжньому допитові — з викручуванням пальців, з яскравим світлом в очі, таким сильним, щоб розтопити будь-який грим? Але в нас все не так просто. В Кілдарі всі одне одного знають, і ніхто не може всерйоз ні з ким посваритися, бо це призведе до розголошення обопільних таємниць і перетворить життя в цьому чарівному містечку на справжнісіньке пекло…