Знову почулася музика, цього разу дикий какофонічний джаз.

— Перш ніж лягти спати, я мушу вгамувати цього пана, — сказав Девітт. — Зачекайте хвильку. Я зараз повернуся…

Девітта турбував не стільки галасливий сусід, скільки таємнича скриня, до якої він поспішав покрученими коридорами. Нарешті світло ліхтарика вихопило з темряви замок. Він був не защеплений. Девітт рвонув віко — скриня була порожня.

Розчарований, він хотів був опустити віко, але раптом помітив на дні чорну перлину.

В руках Девітта під променями ліхтарика вона зразу заяскріла, мов рубін. Її носили, певне, на тоненькому ланцюжку, про що свідчило зламане вушко.

Він сховав перлину в кишеню, закрив скриню й квапливо рушив до дверей, за якими кумкав саксофон. Вони були не причинені й вели до кімнати, де стояли ліжко, шафа, стілець і умивальник. Електрична груша під стелею випромінювала кволе світло; в брудному ліжку розкинувся п'яний молодик. Він, видно, давно не голився, розпатлане волосся спадало на лоба, витріщені очі, здавалося, нічого не бачили. Півдюжини пляшок валялося біля ліжка.

На стільці стояв програвач, по всій підлозі розкидано списані аркуші паперу. Девітт зупинився на порозі.

— Вже глупа ніч, і, крім вас, на світі є й інші люди, — промовив стримано.

— Ніч? Люди? Світ? — пробурчав молодик. — Забирайтеся під три чорти!

Девітт помітив біля програвача кишеньковий ножик. На відкритому штопорі жовтів корок. Девітт схопив ножика, відкрив лезо і різонув дріт, який з'єднував програвач з гучномовцем. Виття одразу урвалося.

Коли він повернувся до своєї кімнати, господиня розглядала себе перед люстром. Але не вона — сімейне фото привернуло увагу Девітта. З нього дивилися дві сестри, що стояли по обидва боки Енн. Погляд наймолодшої, рудоволосої красуні Гайлен, був холодно-жорстоким, білявої Лайн, середульшої, — втомлений і розчарований. Попереду трьох сестер сиділи батьки: жінка в чорному — висохла, злостива, й чоловік-здоровань, м'ясистий, самовпевнений, у капітанському кітелі з галунами та якорями.