Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка — ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.

— Тут спали мої батьки, — пояснила вона. — Та відколи мати в притулку, кімната вільна.

Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…

Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.

Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.

— Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, — попрохав господиню.

Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.

— Ще раз дякую за троянди! — солодким голосом промовила вона. — Завтра вони стоятимуть у найкращій вазі.

Девітт майже не слухав її. Він раптом збагнув, чому привернула його увагу велика, оббита залізом скриня. Ні, то не мигтіння свічки, не перебіги тіней створювали враження, ніби віко скрині ледь двигтить! Там хтось ховається. Але ж дубова скриня тісна, як сейф. Той, хто забрався туди, вже, певно, задихається, коли ще не сконав.