За колодязями, що лишалися в граніті, можна було полічити кількість проведених випробувань. Вихід з колодязя заливали бетоном. Світло-сірі пробки виразно виступали на темній поверхні граніту.

Промені прожекторів схрещувалися в центрі майданчика, освітлюючи ПВ-313. Він підіймався величезною циліндричною баштою, його металева полірована поверхня виблискувала так сліпуче, що Лена, вийшовши з електромобіля, затулила очі долонею.

— Ось він, наш красень! — Вадим на мить завмер, милуючись підземоходом.

Висота корабля досягала п'ятдесяти двох метрів, діаметр дорівнював семи з половиною метрам. Звужена вгорі частина корпусу робила його схожим на космічний корабель. Та на відміну від ракетоплана ПВ-313 не мав ні хвостового оперення, ні ілюмінаторів. До того ж його нижня носова частина була тупа, зрізана й правила за опору підземоходові.

Майданчик здавався безлюдним. Поруч із підземоходом Лена побачила масивну споруду, яка нагадувала портовий підйомний кран, тільки була значно вища — під нею вільно вміщувався ПВ-313. Цей підйомник мав ліфт для доставки людей і вантажу до люка в горішній хвостовій частині корпусу корабля. Вершина підйомника являла собою кабіну, покриту прозорим куполом.

Біля ліфта Вадима, Лену та Андрія зустрів черговий по старту.

— Добривечір, — привітався він.

— Уже ніч, — поправив його Вадим. — Усі зібрались?

— Так.

— І головний конструктор приїхав?

— Тільки-но.

— Чудово.

Вадим ще раз оглянув підземохід, повернувся до дружини й разом з нею зайшов у ліфт.

Нагорі, в кабіні, зібралися друзі та родичі членів екіпажу. Вадим наблизився до матері. Вона підвелася назустріч, немолода, сивіюча, але ще поривчаста, з живим, енергійним обличчям.