— А батько? — запитав Вадим.

— Його викликали на будівництво. Зате я не стрималась, приїхала. Про цей рейс стільки розмов! Лено, ти не влаштувала йому сцени? Щойно справили весілля, а він вирушає в рейс.

— Хіба його спиниш, мамо?

— До того ж лише на дві доби, — зауважив Вадим.

Він пішов до головного конструктора. Аркадій Семенович Ремізовський зустрів його пильним поглядом. Скупо усміхнувся. Геолог Дектярьов, що стояв поруч, невисокий, кремезний мужчина, сказав:

— Ось і наш командир. Ще чверть години — і в дорогу.

— До старту все готово, — промовив головний конструктор. — Машини оглянуто двічі.

— Тричі, — уточнив Вадим. — Я оглядав їх особисто.

До співрозмовників підійшли інші члени екіпажу: високий, худорлявий атоміст Біронт, один з найстаріших водіїв підземоходів Міхєєв, зв'язківець Скорюпін, механік Андрій Чураков.

— Час, — уриваючи розмову, Вадим подав знак черговому по старту.

Той підійшов до пульта, натиснув кнопку. На кутових вежах майданчика замиготіли червоні попереджувальні вогні, завила стартова сирена.

Вадим обійняв матір, поцілував у щоки. Потім рвучко пригорнув до себе Лену.

— Вадиме Сергійовичу, — головний конструктор міцно стиснув Вадимову долоню, — запам'ятайте: ніякого риску. Точне виконання програми випробувань. За будь-якої непередбаченої небезпеки одразу ж повертайтеся назад.

— Хіба я коли-небудь відступав од програми?! — здивувався Вадим.

— Щасливої дороги!

— Дякую, Аркадію Семеновичу. Чекайте нас із перемогою. З великою справжньою перемогою.

Екіпаж спустився до підземохода. Останнім залишив майданчик Вадим. Він оглянувся, помахав рукою Лені й матері.

Люк зачинили. Загудів мотор підйомника, і металевий міст повільно відсунувся вбік. У кабіні вимкнули світло, щоб краще бачити ПВ-313. Край майданчика підйомник зупинився.