Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.

Підійшов Валентин Валентинович.

— Що ви робите, Мишо? — Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.

Миша показав на блокнот.

— Занотовую, куди відправлять товар.

— Це має відношення до вашої дипломної роботи?

— Авжеж. «Транспортування готової продукції».

— Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. — Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. — Станція призначення — Батум, одержувач — швейна фабрика товариства «Друг дітей».

— Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.

— Аж надто довго все це триває, — підхопив Валентин Валентинович, — і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.

Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.

У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.

Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.

— Представник диткомісії, громадянин Навроцький! — вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.

Валентин Валентинович оглянувся.

— Мене кличуть… Іду!

Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:

— Зараз буду вантажитися!

Показав вантажникам порожній вагон у тупику: