Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.

- Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.

- Шинель знайду, - знехотя відповів Козаков. - А поки що можна перестояти під оцим грибком. - Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. - Святий не прожене?

- Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.

Вони накрились шинелею обидва.

Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там - далеко внизу, на рідній стороні, - ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш - ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, - обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.

Глава II

- Ти звідки? - запитав Черниш Козакова.

- З Донбасу.

- Батько, мати пишуть?

- Яз дитбудинку. Шахтарчук.

- Сирота?

- О! Який я сирота? Сироти - це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.

Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.

Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.

- А боги в них такі, як і в нас, - зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп яттям. - За що ж його розп'яли?