- То ціла історія, - стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.

- Отже… вперед на захід?

- Марш!

І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.

- Важка земля, - зауважив Козаков, хмурніючи. - Там було легше.

Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.

- Мати Вітчизно! - мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.

- Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсім!

Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.

Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.

- Аж дивно бачити такі клаптики, - сказав Козаков. - Невже і в нас колись було так?

Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю.

- Все ж я не такою уявляв собі Європу, - признався Козаков. - Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, - так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає… А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі.

Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід.

У селі хати, з повибиваними вікнами і дверима навстіж, наче ждали когось. Але ніхто не входив до них, тільки шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти. По центральній вулиці села численні написи, вкриваючи стіни згори й донизу, німо свідчили, що тут недавно пройшла велика життєрадісна армія. На стінах ще залишився її веселий відгомін: «Васька і Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухаресті!» (до Бухареста ще сотні кілометрів ворожої території), «Владимиров, жми!» і т. п. А над усім цим: