Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту.

Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.

Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь.

На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши.

- Такі ж і в нас… Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» - «Нема». - «Де мати?» - «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і - за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову… вперед на захід.

- Після цієї війни, - сказав Черниш, - ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах… ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою… Після цієї війни люди повинні стати нарешті… справжніми людьми.

- Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? - підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.