- Ну шти…

Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.

- Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?

- Ну шти…

- Щоб щасливою росла…

- Ну шти…

Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті.

- Наша війна не на рік і не на два, - говорив він ніби сам до себе. - Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки…

Ночувати господар пішов у кошару - він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки.

- Це розкіш, - казав він, - в якій я собі ніколи не відмовляю. Навіть в окопі, коли не розстебнусь, то не засну як слід. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся і лежиш у куми на подушках. Пречудово!

Козаков швидко дав хропака.

Господиня, вклавши дітей, сіла над ними і куняла навсидьки цілу ніч, не гасячи світла.

Прокинувшись уже геть за північ, Козаков побачив, що Черниш сидить біля нього у білій спідній сорочці, - роздягнений він був зовсім як хлопчак, - і занепокоєно оглядається на всі боки.

- Що таке? - запитав Козаков, інстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. - Що трапилось?

- Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся.

- Чи чуєш… Європа, - промимрив він і, перевернувшись на другий бік, знову швидко-заснув.

Глава ІІІ

Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах.