І раптом я побачив… людину. Нічого дивного в цьому не було — інколи по гірських стежках проходили мисливці. Вони гостювали біля мого вогнища, розповідали різні бувальщини, легенди, розпитували про Париж.

Але ця людина здавалася незвичайною. Вона була одягнена в сірий зім’ятий костюм, який мішком обвисав на її худому тілі. Я помітив, що чоловік не тримається стежки — рухи його були непевні, ніби в сонного.

“П’яний чи що?” — подумав я.

Людина наблизилась. Розплющила очі. З них дивилася така безпросвітна мука, таке страждання, що я здригнувся від жалю. Почувся слабкий голос.

Я насторожився. Людина говорила іспанською мовою.

— Допомоги… — прошепотіла вона.

Я кинувся назустріч. Людина впала на землю, з великим зусиллям підвелась і зупинилася, непевно похитуючись. Я підбіг ближче і, вражений, завмер.

У людини не було ступнів. Вона стояла на якихось обрубках. Та ні! Є одна нога! О! Є й друга! Чому ж я їх не помітив спочатку?

“Людина-привид!” — майнула блискавична думка. Безумовно, це вона! Що робити?..

Очі привида знову заплющились, руки з благанням простяглися до мене. Тіло його повільно, але невблаганно поринало в землю.

Серце моє стиснулося від жаху. Те, що відбувалось, могло статися лише в казці. Але ж навколо день. Я не сплю. Та й боятися не слід, адже я не дикун, а освічена людина.

Перемагаючи страх, я крикнув:

— Хто ви, й чим я можу допомогти?!

Людина здригнулася, розплющила очі. Судорожним зусиллям вона висмикнула з землі одну ногу, потім другу.

— Спати… Спати… — Почув я хрипкий голос. — Хоч півгодини. Я не спав цілий… тиждень.

— Але що треба зробити? — у відчаї крикнув я.

— Тримайте мене… Мене поглинає земля… Спати…

Людина захиталася. Я охопив її за плечі, намагаючись втримати, але з жахом відчув, як руки мої вільно проходять крізь тіло незнайомця. Це було незрівнянне ні з чим почуття. Здавалося, ніби тіло його складається з пружної рідини. Переді мною стояла жива людина і разом з тим примара…