Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів.

Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв.

— Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!..

Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад.

— Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кінець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет…

Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, природне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара.

— Який секрет? — врешті насмілився запитати я.

Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт.

— Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка.

— Тенка? — здивувався я. — Це відомий іспанський фізик. Але ж він давно відійшов від наукового життя.

— Це не так, — заперечив привид. — Я був його… помічником… Я один знаю чудодійну формулу… Слухайте ж… слухайте…

— Ви все глибше поринаєте в землю! — закричав я. — Треба щось робити! Я покличу людей.

— Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя…