Він вимовив ці слова таємничим голосом.

— Невже? — спитав його пошепки Абакум.

Комірник витріщив очі, і його обличчя знову зблідло. Абакум деякий час мовчки дивився на нього. Знадвору безперервно дзвонили.

— Піди відчини і не бійся, — всміхнувся Абакум.

У кабінет увійшли троє. Попереду простував з чемоданчиком у руці лікар Паруш Аврамов. Коли б не лікарський чемоданчик, важко було б припустити, що це лікар і до того ж фахівець з судової медицини. В елегантному літньому костюмі, у капелюсі і яскраво-жовтому галстуці, в окулярах з позолоченою оправою, поголений до синяви, він більше був схожий на дипломата, на чиновника вищого рангу з Міністерства закордонних справ, щонайменше — на секретаря посольства. За ним ішов капітан контррозвідки Славі Ковачев, недавно переведений з Пловдивського управління в Софію. Він був у вельветових штанах і широкому світло-синьому піджаку, під яким виднілась біла сорочка з розстебнутим коміром. Незважаючи на деяку мальовничість одягу, Ковачев мав трохи наставницький і гордовитий вигляд.

Біля дверей зупинився красень у формі лейтенанта.

Лікар кивнув Абакумові — вони зустрічалися в лабораторії дослідного відділу, — потім, знявши капелюха, поклав його на письмовий стіл, дістав хусточку, з салфетку завбільшки, і дбайливо розстелив її біля трупа.

Поки лікар оглядав покійника, Славі Ковачев відвів Абакума до вікна і тихенько спитав:

— Ви обшукали того — в синьому халаті?

Абакум заперечливо похитав головою.

— Втратили момент, — зітхнув Славі Ковачев.

— Я сьогодні неуважний, — сказав Абакум.

Він запалив цигарку і став дивитися на подвір'я, а Славі Ковачев почав оглядати кімнату. Він теж перегорнув деякі документи в папках, зазирнув у шухляди письмового стола, оглянув килим і стіни. Графин з водою і склянка не випали з його уваги. Він понюхав їх, навіть налив трохи води на долоню і попробував пальцем.