Слова «одночасні» і «південь — північ» було підкреслено жирними червоними лініями.
«18 серпня. Тільки за одну добу зараза охопила райони Доспата, Борино, Ликіте. Прикордонний район блоковано. Встановлено повний карантин і припинено рух по шляхах».
«19 серпня. Масові захворювання в районі Девіна».
«20 серпня. Ящур в усьому Смолянському краї».
«23 серпня. Нічого втішного. Вжиті заходи не дають позитивних наслідків. Хвороба посувається до рівнини».
Тут же лежало і два розпорядження — міністра землеробства та міністра внутрішніх справ. Попереджаючи, що лихо може перерости в загальнодержавну небезпеку, міністр внутрішніх справ вимагав від прикордонних військ, органів Державної безпеки і санітарних властей вжити негайних заходів щодо локалізації хвороби і виявлення шкідників, які таємно переносять через кордон і поширюють отруйні віруси.
Ванов перечитав повідомлення, можливо, в двадцятий раз і, насупившись, знову почав ходити по освітленому сонцем кабінету. Він міркував так: органи Державної безпеки, звичайно, повинні знайти руки, які розпалюють вогнища пожежі, але завдання Центру локалізувати і знищити хворобу. Тоді чому ж вакцина не діє?
Він попросив телефоністку зв'язати його з лікарем Світозаром Подгоровим, директором Центру по боротьбі з інфекційними захворюваннями. Полковник знав його давно і тому одразу ж заговорив з ним на «ти».
— Слухай, друже, — почав він, намагаючись говорити зовсім спокійно. — Ти можеш сказати, яке сьогодні число?
— Двадцять сьоме серпня, — неквапливо і байдуже відповів лікар.
— Так, — полковник проковтнув слину і облизав губи. — Тиждень тому ти запевнив мене, що твої люди за якихось п'ять-шість днів ліквідують епідемію ящура біля кордону. Пам'ятаєш?
— Виявилося, що віруси дуже стійкі, — відповів лікар.
— Тоді якому ж богові служить твоя вакцина? — скипів полковник Ванов. — Ти ж клявся, що це не вакцина, а еліксир!