— По-перше, — сказав лікар, — вакцина не моя. Я не маю честі бути її винахідником. По-друге, вона виготовлена на фармацевтичних заводах Німецької Демократичної Республіки, доставлена на замовлення нашого уряду і прийнята спеціальною комісією, призначеною наказом міністра. Усе це треба мати на увазі, коли справа стосується цієї вакцини. І, по-третє…

— По-третє, — перервав його Ванов, — я хочу знати, Державна безпека хоче знати, чому ця доброякісна вакцина, прийнята спеціальною комісією, не діє? Чому вона не створює імунітету? Я прошу пояснити мені цей незначний факт. І чекатиму відповіді найпізніше до обіду. — Він помовчав якусь мить. Лікар також мовчав. — До обіду, зрозумів? — повторив полковник і з досадою кинув телефонну трубку.

Потім погасив недокурену цигарку, здув сірий попіл, що впав на папку з Смолянською справою, і натиснув кнопку дзвоника.

У дверях виструнчився черговий лейтенант.

— Подзвоніть Абакуму Захову і передайте, що я прошу його негайно прийти до мене, — наказав полковник і глянув на хронометр.

Була без чверті десята.

Абакум Захов — як я вже зазначав у своїй першій опублікованій повісті

Абакум увійшов у кабінет начальника і виструнчився, як того вимагала службова ієрархія. Полковник підвівся, рушив назустріч і подав йому руку.

Тепер обличчя Ванова пом'якшало, наче раптом його осяяло чисте й тепле внутрішнє світло. Поганий настрій зник, в очах спалахнули радісні вогники, а на устах розквітла тепла, щира усмішка. Але це тривало лише якусь мить. Полковник кашлянув, потім чогось насупився і, старанно струшуючи з вилоги темного піджака (Абакум чудово знав цю манеру полковника) неіснуючий порох, тихо спитав:

— У тебе багато роботи в музеї?

Абакум розумів, що поставлене запитання — тільки місток до ділової розмови, яка відбудеться після цього, тому мовчки всміхнувся і знизав плечима. Потім, вийнявши цигарки, попросив дозволу закурити і не поспішаючи глибоко затягнувся.