— Що ви на це скажете? — тріумфуюче спитав пан із звірячими рисами обличчя.

— Цього і справді багато, — невинно відповів Швейк, — а що забагато, то шкодить.

— Ось бачите, самі погоджуєтеся.

— Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгости ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…

— Заткніть пельку! — гаркнув поліцейський радник на Швейка. — Говоріть тоді, коли вас будуть про щось питати. Розумієте?

— Чому б мені не розуміти, — сказав Швейк. — Мельдую послушно, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.

— З ким маєте зносини?

— Зі своєю служницею, ваша честь!

— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?

— Маю, шановний пане, купую собі вечірні випуски «Національної політики» — «Сучки»

— Геть! — заверещав на Швейка пан зі звірячими рисами обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

— На добраніч, ласкавий пане.

Повернувшись до своєї камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погаркають, а наприкінці виженуть.

— Раніше, — продовжував Швейк, — бувало куди гірше.

Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі і пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанський чобіт

— В нашу добу сидіти у в’язниці — це забава, — смакував Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом.