У всьому видно, що вперед ідемо. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори вище поверхом, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що бач. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний пихато йде своєю дорогого і не боїться, що йому в канцелярії скажуть:

«Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь.

Тільки-но він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

— Швейк! Одягнутися і йти на допит!

— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

— Вилізайте і не патякайте, — була відповідь на джентльменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед паном з обличчям злочинця, і той без жодної передмови запитав твердо і невідхильно:

— У всьому признаєтеся?

Швейк втупив свої добрі сині очі в невблаганну людину і м’яко сказав:

— Якщо ваша честь бажають, аби я признався, то я признаюся, мені це не пошкодить. Але якщо ваша честь скажуть: «Швейку, ні в чому не признавайтеся», я буду викручуватися, коли б з мене і паси дерли.

Строгий пан написав щось в акті і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися. І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком: