Поруч якась поетична душа написала вірші:

Ой сиджу я із журбою та біля потоку, та згадую під вербою свою чорнооку.

Панок, що бігав між дверима і нарами, немов змагаючись із марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на старе місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:

— Випустіть мене!

— Ні, вони мене не випустять, — промовив він сам до себе. — Не випустять, та й годі. Я тут вже від шостої години ранку.

На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:

— Чи не маєте випадково при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?

— Від усієї душі рад вам прислужитися, — відповів Швейк, знімаючи ремінь. — Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, — продовжував він, оглядаючись довкола, — що тут немає жодного гака. Ручка вікна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один монах з Емаузького монастиря. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.

Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк сунув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками і зойкаючи:

— В мене діточки, а я тут через пияцтво та розпусту! Мати Божа! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на роботі? У мене діти, а я тут через пияцтво і розпусту, — і так далі без упину.

Врешті він нібито трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав садити в них ногами і кулаками. За дверима почулися кроки і голос:

— Чого вам треба?

— Випустіть мене! — сказав він таким голосом, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.