За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з приголомшеного виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

— Якщо хочете стрибати, — сказав Швейк, — ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на хідник і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати… зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

— Протяг. А це недобре для ревматизму мосьпана.

Потім, постеливши і дбайливо прибравши, повернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

— Ті двоє цуценят, мосьпане, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар втік, коли у нас був обшук.

— Господи Боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

— Він вкусив пана поліцейського комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — продовжувала Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. І сенбернарові іменем закону було наказано вилізти звідти. Але той не послухав, і вони його витягнули силоміць.

Сенбернар хотів зжерти їх, потім вискочив у двері і більше не повернувся. Мене також розпитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з чужини. Потім ще робили натяки, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з-за кордону надходять зрідка, — останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, про яку ви давали оголошення до «Народної політики» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценя фокстер’єра.

Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, аби не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви витурили…