Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».

— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.

— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.

— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.

— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.

— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.

— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.

— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.