Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.

— Я прийду пізніше, коли він прокинеться, — знову сказав голос. — Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А що як у нього струс мозку!

«Дзуськи! — подумав Незнайко. — Нема в мене ніякого струсу мозку».

Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно всміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:

— Це ви завжди так прокидаєтеся? Спочатку одне око розплющите, потім друге.

Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.

— Виходить, ви зовсім не спите?

— Ні, я щойно прокинувся.

Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:

— Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.

— Зовсім ні!

— Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?

— Ні.

— От бачите! А таке кажете. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім'я?

— Незнайко. А ваше?

— Мене звуть Синьоочкою.

— Хороше ім'я, — похвалив Незнайко.

— Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.

Обличчя Незнайка розпливлося в усмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його дражнитимуть за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.

— А як звуть оту другу? — запитав вій.

— Яку другу?

— Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву, з білим волоссям.