Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав'язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:

— Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.

— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.

— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.

Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.

Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.

— Мені здалося, наче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам'яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.

Другий голос відповів:

— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.

«Що за Медуниця?» — подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.

— Який хоробрий малюк! — знову почувся шепіт. — Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!