Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:

— Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають! Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки кажуть це, а потім знову витворяють різні штуки.

Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:

— Встаньте, хворий.

Незнайко почав вилазити з-під ковдри.

— Не треба вставати, хворий, — строго сказала Медуниця. — Я ж наказала вам сісти.

Незнайко знизав плечима й сів у ліжку.

— Не знизуйте плечима, хворий, — зауважила Медуниця. — Покажіть язика.

— Навіщо?

— Покажіть, покажіть. Так треба.

Незнайко висолопив язика.

— Скажіть «а».

— А-а-а, — акнув Незнайко.

Медуниця дістала з валізки дерев'яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.

— Дихайте глибше, хворий.

Незнайко засопів, як паровик.

— Тепер не дихайте.

— Ги-ги-гп! — затрясся од реготу Незнайко.

— Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!

— Як же я можу зовсім не дихати? — спитав Незнайко, продовжуючи хихикати.

— Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.

— Можна, — погодився Незнайко й перестав дихати.

Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і виписала рецепт.

— У вашого хворого на плечі синяк, — сказала вона Синьоочці. — Підіть в аптеку, там вам дадуть медовий пластир. Відріжте клаптик пластиря і прикладіть до плеча хворого. І не дозволяйте йому вставати з ліжка. Якщо він встане, то переб'є у вас тут весь посуд і розіб'є кому-небудь лоба. З малюками треба поводитись якнайсуворіше.