Медуниця сховала у валізку свою трубку і, ще раз глянувши строго на Незнайка, пішла.
Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:
— Чули? Вам треба лежати.
У відповідь на це Незнайко скривився, наче розкусив кислицю.
— Нічого гримаси корчити. І не намагайтеся шукати своєї одежі. Вона у мене добре схована, — сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.
Розділ дванадцятий
НОВІ ЗНАЙОМІ
Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось подивитися, з чого зроблено ляльку, і вже зібрався встати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.
— Де він?
— Там.
— Що він робить?
— На ліжку лежить.
— Мертвий?
— Ні, здається, живий.
— Дай поглянути.
— Підожди.
Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.
— Ну, пусти, жаднюго! Мені теж кортить подивитись, — почувся знову шепіт.
— От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.
За дверима зчинилася метушня.
— Ти не штовхайся? Не штовхайся! — почулося сердите шипіння. — От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!
— А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.
Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Вій зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малючок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малючки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обидві вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев'яних східцях, що були праворуч від дверей.