— А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко.

— Та ні, ти ще не вмієш.

— Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

— Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля.

— Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно!

— Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.

— Так у мене ж і виходить гарно.

— І зовсім не гарно, — сказав Гусля. — Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.

— Це ти нездібний! — розсердився Незнайко. — Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.

— Нічого подібного, — сказав Гусля. — Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.

— Ну й буду грати! — відповів Незнайко.

Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…

Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.

Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:

— Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!

— Що за шум? — закричали всі.

— Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю.

— Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять!

— Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть.

— А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!

Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:

— Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!