— Підстрижи мені бороду і чуприну.

Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.

— Ой лишенько! — розгубився Довбалик. — Я краще візьмуся за ваш чуб.

Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала.

— Що ж робити? — розвів руками Довбалик.

— Не хвилюйся, Довбалику, — сказав Румцайс. — Дай мені якусь скриньку і клітку.

Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива.

— Та не зважай ти на неї,— заспокоював перукаря Румцайс. — Там у мене вітер, — я наловив його на узліссі.

Довбалик заспокоївся.

— Чи не бажаєте проглянути газетку? — люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні.

І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами.

Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти.

Перукар Довбалик показав кінчиками ножиць на картинку.

— Не ходи туди, Румцайсе. Пан князь, мабуть, наставив тобі якусь хитру пастку.

Тим часом у замку пан князь разом із княгинею Майоленою були зайняті дивовижною роботою.

Княгиня тримала відерце з білою фарбою, а пан князь малював квачем доріжку на баштових сходах угору аж до тієї кімнати, де лежала сопілка. Така сама доріжка вже вела від Довбаликової перукарні до замкової брами. Намалював її князівський лакей Фріцек.

Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь:

— Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі.