Солдати покидали свої гармати, побігли до вродливих дівчат і запросили їх танцювати.
Про той бал гармашів і лісових русалок розповідають у Їчині до сьогоднішнього дня.
3. Як Румцайс замкнув князя у башті
На буковій гілці сиділи дві сороки, а під деревом Румцайс варив розбійницьку юшку.
Старша сорока і каже:
— Чи це не той?
А молодша:
— Та, мабуть, він.
— Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке?
Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:
«РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, — ТИ БОЯГУЗ!»
А внизу стояв підпис самого князя.
Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:
— Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!
— Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока.
А молода додала:
— Там тебе схоплять!
Румцайс тільки знизав плечима.
— Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.
Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.
Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.
Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.
— Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів: