А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс.

І раптом із башти залунало:

— Ф'ю-і-іть!

Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець.

— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Сопілка свистіла чимдалі дужче.

— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!

Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека:

— Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?!

— Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? — озвався за дверима лакей Фріцек.

— То я сам гляну! — мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою.

Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері.

Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку…

А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.

4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень

Румцайсова печера так глибоко ховалася в Ржаголецькому лісі, що туди не заходили навіть жінки, які збирали брусниці. Коли Румцайс хотів подивитися на людину, мусив він ставати навколішки над лісовою криничкою, щоб побачити власне обличчя.

— Гай-гай, Румцайсе, — мовив він якось до свого зображення у воді, — одному сумно, а удвох ого-го! Треба тобі знайти якусь дівчину, щоб була вона тобі за господиню. І поспішай, поки в тебе ще не відросла борода.