— За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ.

Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі.

Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо, і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд.

Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала:

— Ідуть! Ідуть!

До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну.

У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка.

Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів.

Румцайс виступив з кущів.

— Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти.

— А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника.

— То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився.

— Оце моя фортеця.

Анка посвітила в печеру сонячним перснем.