Тільки ж княгиня Майолена, яка з вікна дивилася на Румцайса то правим, то лівим оком, мовила сама до себе:

— Постривай, тепер я тобі віддячу за пана князя!

І смикнула за шнур дзвоника.

В ту ж мить з чотирьох боків ускочили в сад чотири ескадрони гусарів. У сурми грають, у барабани б'ють.

Румцайс тільки промовив:

— Зрада!

І більше жодного слова не зміг сказати. Але, на щастя, встиг перекинути через голови гусарів яблуко в Ржаголецький ліс.

Притисли гусари Румцайса до замкової брами й повели до зали, де сиділа на троні княгиня Майолена.

Саме в ту мить прилетіло яблуко й упало Манці в фартушок. Було воно спершу червоне, як дівочі щічки, але скоро поблідло й позеленіло, а тоді зробилося таке зелене-зелене, як трава.

— З Румцайсом біда! — злякалася Манка.

У замку княгиня тим часом роздивилася Румцайса, посунулась на троні і мовила:

— Ну що ж, розбійнику, сядь тут, біля мене.

— Я не хочу, — відповів Румцайс.

Княгиня солоденько всміхнулася.

— Якщо ти, Румцайсе, замкнув мого пана князя у башті, то тепер сам мусиш сісти біля мене.

Румцайс присів на краєчок трону. Сів і мовчить. Княгиня знову подивилася на нього скоса і каже:

— Перш за все треба тебе, Румцайсе, пристойно одягнути.

В ту ж мить до зали вбігло двадцять сім служок; не встиг Румцайс і оком моргнути, як на нього натягли шовкову сорочку, каптан, як у графа, штани майже такі, як у самого князя, і черевики з пряжками. Тільки бороду йому залишили, щоб хоч трохи був схожий на самого себе.

Лише випадком не вихопили в нього з рук люльку із букового кореня та кисет з розбійницьким тютюном.