— Пішла Манка до Їчина по всякі стрічки та бантики, щоб тобі більше сподобатися.

А сам потихеньку приладнав на себе міхури з веслом.

— Чого це ти весь час крутишся і з чим весь час вовтузишся? — розгнівано спитали всі змієві голови.

— Що вовтузюсь то вовтузюсь, а вже й дововтузився, — відповів Румцайс, зав'язав останній вузол на ремінці і взяв у руки дерев'яне весло. — Якщо хочеш, полетимо по Манку разом.

Змій погодився. Румцайс скочив йому на спину, і змій злетів у небо. Помчав він до Їчина, а полум'я і дим од нього на всі боки так і розлітаються. Ото вже довелося Румцайсові пильнувати, щоб міхури не пропалило!

Пролетіли над Їчином й трохи далі, а Манки ніде нема. Змій люто озирнувся на Румцайса.

— Де вона?

— У мене тільки двоє очей, — відповів Румцайс.

Змін озирнувся на нього вдруге.

— То де ж вона?

— А в тебе чотирнадцять, — мовив Румцайс.

Змій озирнувся знову.

— То де ж вона, та Манка?

— Якби ти не репетував, а добре дивився, то й сам би побачив. Ондечки на тебе чекає, біля ставка, — показав Румцайс дерев'яним веслом униз, де серед полів поблискував, ніби око, ставок.

Змій намірився прямо туди.

Коли вже до ставка було рукою подати, він озвався знову:

— Не бачу я там твоєї Манки.

— Спускайся нижче, онде вона чекає на тебе під вербою, — відказав Румцайс.

Змій став спускатися. Коли вони вже були на горобиний скок над ставком, побачив змій себе у воді, як у дзеркалі. І заревів:

— А хто це там унизу?

Румцайс перехилився вниз і каже:

— Мабуть, якийсь чужий змій. Пізно прилетіли, от він і узяв Манку поперед тебе.

Змій розлютився, кинувся на того, чужого, — і влетів у ставок. Загруз у дно так глибоко, що вже ніщо в світі не допомогло б йому вилізти.