Розбійницькі харчі одноманітні — юшка з чого трапиться, коржі з зерна, потертого між двома каменями, інколи — м'ясо, зварене в казані або спечене. От якось по обіді й почав Румцайс ковтати слинку.

— Що це з тобою? — спитала Манка.

— Ох і захотілося ж мені дині!

— Та й мені. Я й забула, коли востаннє їла диню з медом лісових бджіл, — зітхнула Манка.

— То я пішов по диню, — сказав Румцайс.

Подався він на баштан аж під горою Радгошть, та по дорозі спіткала його нова пригода. Почув він, як гірко плаче якась пташка і, коли підійшов ближче, побачив галку, що застрягла в терновому кущі. Обережно визволив він її, розгладив пір'ячко і сказав:

— Надалі будь обережніша, дивись, куди лізеш.

Галка блимнула на нього оком і відповіла:

— Надалі будь обережніша, дивись куди лізеш.

— А що б ти ще могла сказати? Адже ти вмієш тільки повторювати, — засміявся Румцайс і пішов далі.

Незабаром опинився він на баштані. Динь там було так рясно, що аж очі розбігалися. Румцайс вибрав найбільшу. Взяв її в руки і хотів уже відкрутити від стебла, коли раптом хтось ухопив його за руки. Це був їчинський бурмистер Фіштула. Клацнули замки, і на руках у Румцайса опинилися залізні браслети.

— Я стежу за тобою, Румцайсе, відтоді, як ти образив славетні ноги війта Гумпала, — задоволено промовив Фіштула. — І нарешті спіймав тебе на баштані!

Із наручників Румцайс легко б визволився, якби не були вони із шліфованої сталі і не вп'ялися б так у зап'ястя. Бурмистер Фіштула взяв Румцайса під руку і повів у в'язницю.

Та тільки ступили вони кілька кроків, як закружляла над ними галка. Це була та сама, що їй Румцайс допоміг визволитися із тернового куща. Повільно спустилася вона вниз і трохи не сіла Фіштулі на голову.