— Про зяблика ти турбуєшся, — уїдливо мовив він, — а красти мої білі гриби тобі не соромно! Схопити Румцайса й кинути в тюрму! — вигукнув він люто.

Та Румцайс приклав до носа долоню з розчепіреними пальцями, помахав ними і сказав:

— А оце ти бачив?

І зник.

Пан князь поклав яєчка назад у гніздо і заволав, аж листя на дубочку зашелестіло:

— Ну, начувайся, Румцайсе! Пошлю на тебе військо! Клятий розбійник!

Потім князь кивнув Пінскеру і хутко помарширував з лісу до Їчина, щоб не встиг охолонути його гнів.

У Ржаголецькому лісі стихло, молоді дубки розпростували зім'яті гілки. Румцайс вийшов із схованки і засвистів, мов у тоненьку дудочку — кликав зяблика до покинутого гнізда. Та пташка не прилетіла, бо пан князь її геть настрахав. Дивився, дивився Румцайс на шість зябликових яєчок та й руки опустив.

Так і натрапила на нього русалка Андулка, що жила у полі під Ржаголцем. Вона прийшла у ліс зібрати пахощі конвалій і, побачивши Румцайса, мовила:

— Гай-гай, Румцайсе, очима яєчок не нагрієш! Треба подбати про них інакше.

Та Румцайс не знав, що йому робити, ще ніколи жоден розбійник не виводив зябликів із яєчок. Спершу він заховав яєчка собі під капелюх, де тепліше, потім — у кишеню й за пазуху. Та Андулка щоразу говорила:

— Не можна. І так не можна! Ти ж їх поб'єш, ти їх подушиш, ти їх потовчеш.

Румцайс зрештою так розгубився, що простяг руку до пояса по пістоль і одне по одному опустив туди всі шість яєчок, наче монети у карнавку. Потім обережно заткнув пістоль клоччям.

— Отак, може, й годиться, — сказала Андулка і побігла далі в ліс шукати своїх двоюрідних сестричок — лісових мавок, щоб ті показали їй, де ростуть конвалії.

Пістоль, заряджений шістьма яєчками, Румцайс засунув знову за пояс. Та ледве зробив він кілька кроків, як у Їчині засурмили військові сурми, і луна від них линула аж у Ржаголецький ліс.