Бредбері вже оволодів собою.

— І далеко ваш дім? — запитав він, уважно розглядаючи незнайомця.

— Далеко, — відказав той. — У дві тисячі шістсот одинадцятому році. Я — Президент Асоціації шанувальників Бредбері. Я прибув за вами, метре. І хочу одразу зауважити — у нас обмаль часу.

— Дякую, я зворушений увагою! — засміявся Рей Дуглас. — Зустріч з читачами? Лекція? Я готовий. — І здивувався, похитав головою. — Дві тисячі шістсот одинадцятий… Невже знають?!

Тепер усміхнувся Президент.

— Вас чекають у всіх Населених світах, — пояснив він, і його бліде лице ледь-ледь узялося рум’янцем. — Це велике щастя, що ми можемо вас урятувати. Ходімо, Дугласе! Ви проживете щонайменше ще вісімдесят-дев’яносто років і напишете купу пречудових книжок. Тільки наш світ зможе дати вашій пекельній уяві справжню поживу. Ви будете перекидати сонця з однієї руки в іншу, немов печену картоплю.

— Про що це ви? — із затамованим болем запитав письменник. — Піти? Зараз? Назовсім? Серед білого дня і сповна розуму?

— Ви вже далеко не юнак, — м’яко зауважив посланець з майбутнього. — Виростили дітей, сягнули вершин слави. Ви вже нікому тут нічого не винні. Коли вам байдуже, що на вас чекають сотні мільярдів моїх співвітчизників, то подумайте хоч раз про себе. Ходімо, Дугласе! У нас лишилося двадцять дві хвилини.

Недільний ранок, який почався для знаменитого письменника з неприємної телефоннрї розмови, нараз засяяв для нього всіма найпрекраснішими барвами, а розгублена думка метнулася додому:

“Як же так? А Маргарет, доньки, онучата… Піти з ним — значить зникнути. Безвісти, без сліду. А з іншого боку — надзвичайно заманливо. Адже те, що відбувається зараз зі мною — справжнісінькі чари. Це виклик моїй пристрасті, моєму мистецтву і таланту. їм потрібен чарівник. Чи маю я право відхилити цей виклик? І що буде, коли я прийму його? Адже я — не що інше, як форма, котру більш-менш вдало заповнив світ. Уже заповнив.