— Чому такий поспіх? — запитав він невдоволено. — У всякому разі я маю попрощатися з рідними.

— Ні, ні, це неможливо! — Президент Асоціації шанувальників Бредбері розвів руками, і на його обличм майнула тінь жалю. — Залишилося сімнадцять хвилин.”

— Але чому, чому?

— Час виявився набагато складнішою штукою, ніж ми уявляли. Безліч причинно-наслідкових зв’язків, історичні тупики… Є взагалі заборонені віки. Там настільки тонкі мережива часу, що ми боїмося до них доторкнутися. Повірте, метре, якщо б існувала така можливість, то ми врятували б усі золоті голови всіх часів і народів. На жаль, це неможливо. Хоча зрідка й трапляються винятки.

— І я якраз той виняток, — похмуро кивнув Рей Дуглас. — Розумію.

— Так. І ми дуже раді цьому. Однак часовий тунель тільки один, і утримувати його ми можемо не більше тридцяти семи хвилин. Наш час закінчується.

— Кого ж ви вже порятували?

— З близьких вам по духу людей — Томаса Вулфа, — відповів Президент Асоціації й зітхнув. — Але він повернувся. Далася взнаки недосконалість апаратури…

— Томас?! — вигукнув Рей. — Та це ж геній з геніїв! Страшенно хотілося б з ним зустрітись. Ах так, я забув…

Письменник розхвилювався, схопив пришельця за руку.

— Тепер я розумію, — бурмотів він, усміхаючись своїй здогадці. — Я все зрозумів. Останній лист Вулфа з Сіетлського госпіталю за місяць до смерті. Як там?.. “Я здійснив довгу мандрівку й побував у дивовижній країні, і я дуже зблизька бачив чорного чоловіка (себто вас!)… Я відчуваю себе так, ніби крізь широке вікно подивився на життя, якого не знав ніколи раніше…” Бідний Том! Йому, напевно, сподобалося у вас.

— Метре! — благально мовив чоловік у чорному. — Зараз не час для жартів. Наберіться ж нарешті рішучості. Чотири хвилини.