Марина віддано пригорнулась до нього, прошепотіла голосом, який Марутаєв запам’ятав на все життя:

— Не забувайте. Пам’ятайте про мене.

Минули десятиліття, а Марутаєв, ніби це було вчора, бачить її схиленою над ліжечком сина. Бачить її схвильованою, заслуханою не в биття синового серця, а в голос своєї совісті. Пізніше він зрозумів: тоді в ній боролись два почуття — любов до своїх дітей і обов’язок перед тими, кого фашисти прирекли на смерть, перед шістдесятьма заложниками.

15 грудня 1941 року Бельгія завмерла, чекаючи фатальної розв’язки: що вчинить невідома героїня, яке прийме рішення? І ніхто не сподівався, що вона зважиться на ще один подвиг.

О шостій вечора Марина, попрощавшись із чоловіком та дітьми, навіки покинула свій дім. У маленькій сумочці лежала її грізна зброя — звичайний кухонний ніж. На багатолюдній авеню Маркінс вона всадила його в груди першого зустрічного офіцера. Коли Марину привели в комендатуру, першими її словами була вимога:

— Негайно звільніть заложників!

Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”

Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.

Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.