Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.

— Що трапилось, Марино?

Лагідно відвела вона його руку, зняла берет, і Марутаєв не повірив своїм очам — її густе чорне волосся припорошила сивина. Десять днів тому за наказом командира корпусу бельгійської партизанської армії Марина, щоб не ставити під удар сім’ю, найняла квартиру й пішла туди жити під чужим прізвищем. Що ж сталося з нею за ці десять днів?

До матері підійшов семирічний Микита. Вона, цілуючи, пригорнула до грудей його чубату голівку, і Марутаєв зрозумів: сталося щось страшне.

Схилилася над ліжечком трирічного Вадима, обережно, як це вміють робити лиш матері, відгорнула край ковдри і поклала долоньку на груди сплячого хлопчика. Марутаєв обережно взяв її за руку, і Марина стрепенулася всім тілом, не в силі вимовити бодай слово. Дбайливо вкутавши Вадима, повернулася до Марутаєва.

— Це я вбила, — прошелестіла безкровними губами.

— Ти вбила? Кого? — здивований Марутаєв теж перейшов на шепіт.

— Заступника військового коменданта Брюсселя майора Крюге, — відповіла вже на повний голос і, перш ніж до Марутаєва дійшло значення почутого, глянувши на годинник, попередила:

— Через годину мушу бути в комендатурі.

— Але… — приголомшений жахливою бідою, Марутаєв, застогнавши, схопив її за плечі. — Не пущу!