Чоловік стає навколішки, кладе на мармур червоні троянди і тихо каже:
— Батьківщина пам’ятає тебе, Марино. Вона дякує тобі.
У скорботному мовчанні стоїть він перед могилою Марини. Він прийшов з радянського посольства в Брюсселі, де йому зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Марини орденом Вітчизняної війни. Все коротке життя з Мариною і трагічний його кінець знову прийшли перед його очима. Подумки він повторює слова Указу: “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки другої світової війни, нагородити бельгійську громадянку Шафрову-Марутаєву Марину Олександрівну орденом Вітчизняної війни І ступеня (посмертно)”.
Валерій Підпалий, Володимир Добричев
ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА
Кіноповість
Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня. Пасажирка, дівчина років двадцяти, одвела погляд від листа, якого тримала в руці, й ніби вслухалась у знайомі їй слова й голос:
“Люба моя Стефо… нарешті я знайшов тебе… Чотири роки тому, у вісімнадцятому, ти поїхала, не попрощавшись зі мною… І моя провина є в тому, що ти блукаєш по чужих світах, ятриш своє серце мріями, які колись ми вважали недосяжними. Я не міг у той час розповісти про все, не наважувався твій пекучий біль посилити своїм болем…”
Дорога пролягала через невисокі пагорби. Возій зліз на ходу з воза і не випускаючи віжки пішов поряд з конем. Стефа поправила на плечах білу хустку, ковзнула очима по листу, сумно всміхнулась.
“Я шукав тебе навіть коли скреготав зубами від тяжких ран під Перекопом, — звучав у вухах голос юнака, — шукав, бо дуже, дуже люблю тебе, Стефо, і вірю, що моя сповідь, моє кохання допоможуть тобі знайти шлях на батьківщину…”