Дівчина невидючим поглядом дивилась на сірі, неначе вкриті попелом кущі, які тяглися ген за сірий обрій.

“Пам’ятаєш, Стефо, вересневі дні чотирнадцятого року? Ми, перша сотня так званих українських січових стрільців, вишикувались на майдані собору святого Юра у Львові. Світова війна вже шматувала географічні атласи на штабні карти…”

…На соборному майдані — галас і веремія: селяни з тайстрами і плетеними кошиками оточили нерівний стрій новобранців; австрійський капрал, лаючись, бив по ногах новобранців, які ламали шеренгу, гидливо смикав їх за витерті, брудні кептарі; монастирські служки, здіймаючи рукави сутан, очищали парадні сходи від простолюду. Відособленим гуртом стояли імениті гості — чиновники, купці, міські власті…

Гучно вдарили дзвони, і земний гомін потонув у оглушливому передзвоні. Парадні сходи заполонила блискотлива позолота вбрання митрополита і членів капітулу. Поруч з владикою йшов австрійський полковник.

Істеричним фальцетом вигукнув команду капрал. Січові стрільці невлад грюкнули прикладами гвинтівок об бруківку й застиглими олов’яними поглядами втупилися в процесію. Хорунжі Роман і Орест виструнчились біля прапора.

“Поруч зі мною стояв Орест. Дивлячись на схвильоване обличчя твого брата, я гостріше відчував своє хвилювання…”

Майорів на вітрі шовк хоругов; паперові стрічки й живі квіти обрамляли майдан величезним вінком. Молитовними піснями й низькими поклонами зустріли владику та його почет парафіяни. Глибоко зітхнувши, перехрестився Дмитро Горук; злякано озираючись, раз у раз кланялась його дочка Ксеня. Витонченим рухом піднявши край вуалі, Стефа із захватом дивилась на Романа й Ореста, потім перевела погляд на пишну процесію, яка наближалась до шеренг січових стрільців.