Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.

— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…

Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:

— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…

і гайда!

— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.

— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!

Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:

— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.

Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.

Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.

Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.

— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.

Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів: