Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.

— Живий, Степане?

— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.

— Живий, кажу?

— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.

Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…

Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.

— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?

Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.

Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.

Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.

Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.

— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?

Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.

Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.

— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.

Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.