Я завжди пропонував їм пшеницю. Казав: “Беріть пшеницю, я її багато маю і ще буду продукувати більше!” Колектор відповідав, що моїх 100 бушлів вартує тільки 18 доларів, а я йому казав, що він помиляється, що вона мені вартує 100! Хай він бере пшеницю. Він відповів, що ми цю справу на тепер залишим, бо я певно жартую з ним. Я йому сказав, що виплату довгу ми залишим на пізніше, коли у мене будуть гроші… І так це продовжилось до кінця кризи. Таким чином, я завжди купував харчі і вбрання за готівку у малих крамарів, які майже так само бідували, як ми на фермах. Реакціонери не розуміли цієї справи і говорили, що Пахота “дістає гроші з Москви” і йому усього є достатком. Оце був гумор! Самі ходячи в подертих штанах, хвалили систему, яка голодом морила їхніх дітей і не давала їм задовільняючої науки, не піклувалась за їхнє здоров’я тощо. Навіть і “монтаки” (кінна поліція) пробували страхати мене на пікніках і других публічних підприємствах. Питали мене: “Куди ті гроші підуть, що ви збираєте на цім пікніку?” Я їм відповідав, що підуть туди, де їх найбільше потрібно.

У 1932 році жорстока несправедливість постигла двох наших задовжених фермерів: їх викинули з їхньої господарки, бо вони були неспроможні заплатити свої довги! Прийшов шериф і вигнав їх із власних домів. Прийшов час до боротьби! Ніхто не знав, хто буде слідуючою жертвою видворення — усі були задовжені по вуха! Наші “пани з подертими колінами” молились до всевишнього, хоч він не поміг багато, бо коли мужі молились, шериф прийшов, вигнав дітей і їхніх жінок з хат, замкнув хати на колодки. Коли ми почули про те, нас шість прогресивних фермерів зійшлося на пораду: що робити? Рішення ми прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.

Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть.